Село Білятичі

Село Білятичі Любиковицької сільської ради

На території Любиковицької сільської ради, серед чудової поліської природи сховалося маленьке село Білятичі. Загальна його площа становить 0,637 га, налічується 155 дворів, мешкають у селі 395 жителів. Поряд із селом прокладена залізнична колія, що сполучає населений пункт із Сарнами, іншими містами області й навіть Білоруссю.

Білятичі – село серед дюн. Поліська глибинка має свою неповторну історію. Досліджуючи межиріччя Горині та Случа (зокрема площу при їх злитті в нинішніх Сарненському й Дубровицькому районах), польський геолог А. Реман писав у 1886 році: «Цілий кут поміж ріками на північ від Люхчі й Тріскинь зайнятий дюнами, що покривають тут щонайменше 40 км² і піднялися високо над рівнем Случа й Горині. Значна частина їх не придатна до вжитку». Він «охрестив» цю місцевість «Поліською Сахарою». Загадковість дюн не розкрита й до цього часу. Науковці стверджують, що це морени, тобто залишки величезного льодовика, який у сиву давнину вперся в тодішній гірський хребет, що тягнувся від Прип’яті через Клесів-Рокитне-Соснове-Корець. Ось цей льодовик і залишив після себе такі величезні кучугури білого піску. Раніше вони були зовсім голими, як кажуть, лисими, та, завдяки турботі працівників держлісгоспу, ці дюни заліснені та є улюбленим місцем як селян, так і міських мешканців для збору грибів, ягід. Часткову відповідь, щодо назви села, дає також старовинний переказ, що й нині побутує серед старожилів. Їхні предки поселилися тут, приваблені чудовою, широкою та повноводною Горинню, білою піщаною косою, дрімучими лісами, повними різноманітної дичини, а головне – подалі від поміщицької неволі. Село заснували серед великих пагорбів, укритих білим піском, колір якого й дав йому назву. Існує також версія, що населений пункт назвали так, бо розташований «біля течії річки». Повз село протікає швидка Горинь. Поблизу є також русло старої річки.

У перших історичних документах Білятичі згадуються 1569 року в такому контексті: «Урочище «Подлядич» близь Білятичей», тобто село Білятичі, неподалік якого є урочище «Підлядич». Належали вони до села Кураш Любиковицької волості, що в п’яти верстах. Землями Білятич, Соломіївки, Кураша володів граф Генріх Котовський. Ось такі історичні дані зберігаються в Білятицькій ЗОШ І-ІІ ступенів.

У селі є загальноосвітня школа І - ІІ ступенів, де працює молодий та дружній педагогічний колектив. Основне завдання педагогів - виховання дітей у дусі національних традицій, відродження минувшини, а ще злободенним питанням є прищеплення любові до України, патріотизм. Учні школи беруть участь у конкурсах, предметних олімпіадах. Діти з великим бажанням відвідують гуртки: танцювальний  та «Чарівного пензлика»  і мають значні досягнення. Залюбки займаються спортом, активні в усіх заходах, що проводять у рамках сільського культурно-дозвіллєвого комплексу «Веселка». Уже традиційно чимало заходів організовуємо до державних і християнських свят.
По сусідству зі школою розташовано клуб та фельдшерсько-акушерський пункт. У клубі  функціонують бібліотека, музейна кімната, де зібрані предмети старовини. Молодь може пограти в теніс, міні-футбол, відвідати вечори відпочинку. Чисто, охайно, прибрано й у ФАПі. За день на прийом до сільської медички приходять з десяток хворих. Усім треба дати раду, що вона з успіхом і робить.

Окрім того село Білятичі багате своїми талановитими людьми:

Дмитрук Володимир Юрійович - поет-пісняр, композитор. Публікувався в районній газеті та альманахах Рівненщини.

Колдун Дарія Олександрівна, молода талановита майстриня з вишивання бісером.

Гуранець Ніна Федорівна, вишивальниця.

Хом’як Галина Василівна, вишивальниця.

Як і у кожному селі нашої України, у жителів села Білятичі теж є і свої успіхи, і свої радості, і свої невирішені проблеми.

Моє село, для мене ти єдине,

Для мене найдорожче у житті:

Тут мамина солодка пісня лине,

 Дитинства добрі спогади святі.