Історія села Любиковичі

Історія села Любиковичі

Село Любиковичі  засноване у 1580 році. Населений пункт село Любиковичі - центр сільської ради.  До складу  Любиковицької сільської ради входять села: Любиковичі, Білятичі,  Мар’янівка. Сільська  рада утворена у 1947 році. Відстань від районного центру м. Сарни  до центральної садиби шосейним шляхом -  21 км., залізницею - 16 км.; до обласного центру м. Рівне - 130 км. Загальна  територія ради становить - 7789,4 га, площа населених пунктів - 244,6 га, кількість населення на 01.01.2010 року становила 2097 чоловік. Село розташоване на берегах річки Случ.

Вперше село Любиковичі згадується у 1580 році, як маєток княгині Марії Курбської з дому князів Гольшанських (дільничий запис маєтків княгині Т. 1 ст. 257), яка заповіла село своєму синові Андрію Монтольному.  А ще село  згадується в давніх архівних документах як «Любейковичі при річці Случ на  Мощаниці».  Білоруське слово «машчонка» (за словником) означає саме вимощену дорогу на низькому заболоченому місці, або, як  у  народі кажуть, -  це село при  вимощеній дорозі, проході. Ймовірно, деякі ділянки дороги, що вели до Любикович, були  вимощені, а це давало змогу проїзду, адже на той час ця місцевість була дуже заболоченою.

Це зараз вони Любиковичі, а в архівних документах значаться як  Любейковичі і носили вони своє  ім'я 280 років (до 1860 р.). Відносно походження назви села  існують дві версії. Перша - село було засноване людиною на ім'я Любек, яке вживалося в Польщі. А ось серед місцевих жителів  імовірна друга версія, що передається  в спадщину  поколінь односельців: “Село засноване вихідцями з Любейок ”.

У 1877 році в селі була побудована  церква в ім’я Святої  Животворної Трійці  на  кошти  місцевого священика Іоанна Потоцького. Церква була збудована без жодного цвяха,  дерев’яна, на кам’яному фундаменті з дерев’яною дзвіницею. Із старої дерев’яної церкви була  побудована невелика церквиця на  кладовищі в ім’я святого Василя  Великого на  кошти цього ж  священика. Церкві належало близько 51 десятини орної, городньої та сінокісної землі.

Історичний факт, яким пишаються  любиковичани є те, що у  церкві села Кураш, підлеглого Любиковицькій волості, свого часу  зберігалися дуже цінні церковні книги, видання друкарні Почаївської Лаври: “Тріоді он кольоровий” (1768 р.), “Євангеліє” (1771 р.), “Апостол” (1783 р.), “Ірмологіон” (церковні пісні, 1783 р.).

У селі розміщувалась волосна управа, до якої належали    села:  Кураш,  Карасин,  Стрільськ,  Соломіївка,  Білятичі, Мар’янівка, Бережки, Колки, Глушиця.

Крім священика Іоана Потоцького ще одним великим  землевласником був граф Кошовський. У селі нараховувалося 144 двори, мешкало 1101 християнська душа і 5 єврейських  сімей. У селі функціонувало  однокласне народне училище.

Почесне місце в історичній спадщині села посідає вал,  збудований польським  паном близько двох сторіч тому. Його насипало дуже багато людей вручну, оскільки  техніки в ті часи не було. Подейкують, що за дорогу від озер до лісу (вона складає близько 4-х  кілометрів) пан платив щедро золотом і деякі  з цих скарби - золоті годинники, намисто, багаті прикраси ще й  досі  сховані в землі.

Станом на 1911 рік в Любиковичах було 1879 жителів,  фельдшерський пункт,  однокласна школа, горілчана крамниця, три бакалійні крамниці.

Радянську владу в селі було проголошено в кінці 1917 року. В 1918-1919 рр. жителі села брали участь у Дубровицькому   збройному повстанні.

Восени  1920 року Любиковичі  разом  з  західноукраїнськими  землями попали під владу Польщі, яка розпочала розвивати тут свою інфраструктуру. З Польщі до Любикович було переселено  пана Симировського, який і став хазяїном цих земель. Було відкрито волосну управу та школу, навчання  у якій було платним і  велося в основному польською мовою. Навчання вели місцеві жителі та приїздили вчителі із Сарн. Підручників на польській   мові було більше, на українській - одна-дві книжки на клас. На  обкладинці польських підручників була намальована Божа Мати, яка сидить і пряде. Учнями школи були  лише хлопці, дівчат до школи не пускали, вони допомагали матерям  по  господарству: пряли, поралися на городі, доглядали худобу. За невеликі  правопорушення місцевих жителів саджали до пасторунку (тюрми), яка знаходилася на території села.

1 вересня 1939 року розпочалася Друга Світова війна. На   територію Любикович радянські війська  вступили 17 вересня 1939 року. Було проголошено об'єднання Західноукраїнських земель з радянською Україною. Великих кардинальних змін радянська влада не встигла зробити, бо вже 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз і  відкрилася найжахливіша сторінка в історії    держави, краю, села…

З перших днів війни Любиковичі  опинилися в зоні окупації. Війна увірвалась в життя людей та розірвала його на шматки. Німці грабували населення, вивозили до Німеччини хліб, худобу. Жителів гітлерівці примушували працювати від зорі до зорі в полі,  а за найменшу провину катували, насильно вивозити на роботу до Німеччини  тих, хто був  найсильніший  та здоровіший. Не легко було покидати рідні домівки, люди переховувалися в ближніх  селах, з надією, що їх там не знайдуть. Везли молодь села у товарних вагонах як худобу, морили  голодом, знущалися.

Не всі жителі села після Перемоги  у 1945 році повернулися з полону до рідних домівок, хто помер в Німеччині від нелюдських знущань та важкої роботи, хто загинув в дорозі, хто помер вже на батьківщині від  хвороб, які  дістав  у полоні.

На фронтах Великої  Вітчизняної  війни проти ворога билися 78 жителів  села, з них 36 загинуло смертю хоробрих, 42 відзначено урядовими нагородами. На честь загиблих у селі встановлено  обеліск.

По закінченню війни селяни   поверталися до отчих   домівок, розпочалася   відбудова знищеного німцями  господарства. У  важких умовах доводилося загоювати рани, заподіяні війною, та попри всі  труднощі життя на селі  налагоджувалося на краще з  кожним місяцем і роком.

У 1948 році у Любиковичах  було створено колгосп. Почали вирощувати льон,  кукурудзу, картоплю, буряк, жито, пшеницю.   У 1954 році - засновано молодіжно-комсомольську  ланку,  у  якій працювали молоді дівчата та жінки. Згодом колгоспу було присвоєно ім'я Сергія Кірова. Колгосп ім. Кірова об'єднував 6125 га землі, в т.ч. - 1561 га - орної. Тут працювали ковбасний і консервний цехи, тракторна бригада налічувала більше 20 тракторів та 30 машин, господарство мало величезні прибутки, у  колгоспі  нараховувалося 960  працюючих, 142 трудівники були  нагороджені  орденами та медалями  за трудові  заслуги. Їх імена  занесені до  Книги Пошани, яка зберігається в шкільному  музеї.

З 1948 року в селі почала працювати хата-читальня. Її  послугами користувались мешканці села та учні школи. Фонд  налічував до 300 примірників книг. Першим бібліотекарем був   Мосійчук Михайло Іванович. Бібліотека була розташована в селянській хаті, а з 1950   року була перевезена в попівську хату, де  знаходився сільський клуб до 1967 року.

У 1953 році в Любиковичах  збудували нову на два поверхи дерев'яну восьмирічну школу, а біля неї - гуртожиток для дітей з   Мар’янівки.  Дерев'яна школа простояла 25 років, у 1978  році  село прикрасили новим   сучасним приміщення місцевої  десятирічки. З 1956 р. у селі почала функціонувати лікарня, до якої йшли за  підтримкою не тільки місцеві  жителі, а хворі  із сусіднього Стрільська та ближніх сіл.

У 1967 році в селі побудували новий   будинок культури, тут розмістилася і бібліотека.

“Золотим  десятиліттям” для селян були сімдесяті роки, в цей час вони  почали купувати  велосипеди, мотоцикли, телевізори,  легкові автомобілі.

Відшуміли історичні вітри. 1991 рік ознаменувався   проголошенням самостійності України. Колгосп ім. Кірова   реформували у СФГ “Надслучанське”. Люди як і раніше трудяться  на землі, з  кожним роком село розвивається. На його території  з'явилися дитячий садочок «Сонечко», у сільській школі працює 24 педагоги та навчається більше 200 учнів, є лікарська  амбулаторія  на 25 ліжок, ветдільниця, аптека, заклади громадського харчування «Зелений гай» та «Конвалія», два магазини змішаних товарів,  виросли нові вулиці з сучасними  будинками, асфальтовано дороги та проведено телефонну лінію.

Кажуть, село без храму, мов   колодязь без води. На території  Любикович діє єдина релігійна громада та її    православний Свято - Троїцький храм. Він  порівняно невеликий, бо   переобладнаний у культову споруду зі звичайного  житлового будинку.

Визначною подією для всіх вірян села стало 13 червня 2006  року, коли архієпископ Сарненський і Поліський Анатолій звершив чин освячення новозбудованого храму та заклав святі мощі у  його престол. Богослужіння  звершувалось за участю духовенства єпархії. Архієрей привітав віруючих    новоосвяченого Свято-Троїцького храму та побажав їм зберегти святиню для майбутніх  поколінь в лоні  канонічної Української  Православної Церкви. Він також висловив подяку парафіянам   та настоятелю протоієрею Георгію  Семеновичу за понесені труди в справі будівництва  сільської святині.

У недільні ранки та християнські свята тут лине щира   молитва за село, за  Україну,  всіх  людей,  за мир та спокій  на   землі.

Історію свого села творять люди. Саме вони і є найбільшим багатством  Любикович – працьовиті, співучі, мужні й терплячі, які народились на рідній землі,  трудились на ній, віддавали часточку своєї душі і серця заради кращого життя, кохали, творили і  працювали на цій благословенній землі.

На території Любиковицької  сільської ради функціонують :

Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. та   загально-освітні навчальні заклади І-ІІ ст. сіл Білятичі та Мар’янівка, дошкільний навчальний заклад “Сонечко”  с. Любиковичі.

Культурно - освітню роботу здійснюють:

Будинок культури с. Любиковичі, клуби сіл Білятичі та  Мар’янівка, публічно-шкільна бібліотека села Любиковичі та  пункти видачі літератури сіл Білятичі та  Мар’янівка.

Медичне обслуговування надають :

Любиковицька лікарська амбулаторія ЗПСМ, ФАПи сіл   Білятичі та Мар’янівка, аптека  с. Любиковичі.